Не судіть необачно
з рубрики / циклу «Фантастика»
Ерінія — четверта планета в системі зірки Гідри-V, що знаходиться на самій околиці далекого, практично не дослідженого рукава спіральної галактики Андромеди, розташованої за два з половиною мільйони світлових років від Землі. І ось так сталося, що потужна протонна буря, яка підступно виникла на шляху вантажного зореліта "Нетопир", змусила капітана круто відхилитися від курсу. Все б нічого, та ось тільки бічний протуберанець, який несподівано вихопився з основної бурі, все ж дотягнувся до корабля. Він буквально зачепив його краєчком, захопивши вантажний корабель на кілька миттєвостей, але й цього виявилося достатньо, щоб призвести до фатальних наслідків. Практично вся електроніка одразу вийшла з ладу. Це призвело до зупинки головного ходового двигуна, і тому не залишалося нічого іншого, як здійснити аварійну посадку на цій дикій планеті. Потужності допоміжних маневрових двигунів, розрахованих на коригування польоту у відкритому космосі, ледь вистачило, щоб трохи пом’якшити жорстку посадку важкого вантажного корабля в атмосфері Ерінії. Чесно кажучи, це більше всього нагадувало катастрофу.
Оце вже справді невдача! Мало того, що в цьому забутому Богом районі зорельоти Співдружності практично не з’являлися, так ще й далекий зв’язок безповоротно вийшов з ладу. У результаті чого команда у складі семи осіб опинилася повністю відрізаною від зовнішнього світу. Єдиною надією залишався аварійний передавач ближнього зв’язку, який дивом вцілів і був розрахований лише на планетарну дальність.
- Ну, і який буде прогноз, командире? — нетерпляче поцікавився помічник Гунар.
Скрушно зітхнувши, капітан Діз відсунувся від бічного ілюмінатора, за яким у підкрадаючихся нічних сутінках вирували гігантські рослини найрізноманітніших кольорів. Вони невпинно ворушилися, простягаючи в бік зорельота, що впав на них, товсті вузлуваті гілки, які більше нагадували щупальця гігантських восьминогів. У цих цілеспрямованих рухах відчувалась якась осмислена організованість, ніби ними хтось керував.
- Нічого не видно, Гунаре, окрім цих живих джунглів, та й вони незабаром потонуть у непроглядній темряві, — відповів Діз помічникові. — Єдина надія на аварійний передавач…
- Це так, але, наскільки я пам’ятаю з коротенької нотатки космічного довідника, — ця планета ще зовсім не освоєна і поки що стоїть на черзі у списку планет, що підлягають дослідженню. Тому навряд чи хтось відгукнеться на наш поклик. Хіба що тут може випадково опинитися якась науково-дослідна станція.
- На це я й сподіваюся… — пробурмотів капітан, кинувши погляд у бік ілюмінатора, і додав: — Чесно кажучи, така незрозуміла ворожість рослин мене дещо насторожує.
- Може, активувати декілька роботів?
- Поки що не варто, — зневажливо відмахнувся капітан. — Яка користь від цих бездушних консервних бляшанок?! Ви ж знаєте, що вони вузькопрофільні й запрограмовані лише на вантажно-розвантажувальні роботи. Я взагалі не довіряю роботам. Знайти вихід із ситуації, що склалася, ми маємо самі.
Знаючи про скептичне ставлення капітана до роботів і взагалі до штучного інтелекту, Гунар тактовно промовчав і висловив іншу пропозицію:
- Тоді, можливо, має сенс здійснити невелику розвідувальну вилазку, щоб ближче познайомитися з місцевою флорою? — запропонував помічник. — Та й взагалі — розвідати ситуацію.
- О, ні, не варто ризикувати. Ми не знаємо хімічного складу атмосфери, а всі аналізатори під час аварії вийшли з ладу, — заперечив Діз. – До того ж у цій рослинній каші цілком здатні ховатися небезпечні хижаки, які можуть виявитися аборигенами — тобто представниками місцевої цивілізації, а застосування зброї проти інших цивілізацій згідно з міжгалактичними законами категорично заборонено.
Він стурбовано потер перенісся й додав:
- Займіться, будь ласка, аварійним передавачем і проскануйте весь діапазон радіовипромінювань, ментальної активності та… загалом, перевірте все, що тільки можливо. Нам необхідний будь-який зв’язок!
Гунар кивнув і попрямував до аварійного відсіку. Решта членів екіпажу в цей час перевіряли технічний стан вантажного корабля та необхідні засоби життєзабезпечення.
Капітан Діз, стурбовано зітхнувши, сів у крісло першого пілота й занурився в похмурі роздуми…
Людство впевнено вступило у четверте тисячоліття, нарешті залишивши позаду складний період нескінченних земних воєн, які ледь не поставили остаточну крапку в історії існування людей. Але життя й розум перемогли, і ось тоді неймовірні відкриття посипалися, немов із мішка. Щоправда, обіцяного прориву в галузі ментального спілкування людей, про який свого часу так багато писали фантасти, досі так і не відбулося. Зате було винайдено й освоєно принцип побудови гіперсвітлового двигуна для міжзоряних перельотів. У всі куточки Всесвіту вирушили науково-дослідні експедиції. Людство почало налагоджувати контакти з іншими цивілізаціями — ділитися своїми знаннями, здобувати нові. Практично були переможені всі раніше невиліковні хвороби. Розвивалася й удосконалювалася робототехніка. І, безперечно, одним із найважливіших відкриттів, що вплинули на подальшу експансію людства, стало створення приймально-передавальних підпросторових станцій, що забезпечували практично миттєве переміщення в будь-яку точку Всесвіту. Щоправда, для того щоб це стало можливим, необхідною була наявність таких станцій на обох кінцях маршрутів. Для цього гіперсвітлові вантажні кораблі з екіпажами, що складалися з добровольців, вирушали у багатомісячні польоти, щоб перевезти необхідне обладнання для будівництва приймально-передавальних станцій на віддалених околицях Всесвіту. Одним із таких зорельотів був і "Нетопир".
"На жаль, тепер вже справді "був", — подумав Діз.
- Капітане! — пролунав з боку аварійного відсіку схвильований голос Гунара. — Ви можете підійти сюди?! Здається, мені вдалося дещо виявити! Якісь відгомони дивної музики…
Діз стрімко підхопився на ноги, але одразу ж опанував себе, приборкавши нетерплячий порив, і, як і личить капітану, спокійно та впевнено вирушив на заклик помічника.
* * *
Сидячи неподалік від двомісного транспортного модуля, Тео Третій задумливо дивився на танок язиків багаття, уявляючи їх вогняними балеринами, які виконують неймовірний феєричний танець на згораючих полінах. Яскраві іскри періодично злітали над багаттям і мчали в нічне небо, наче грайливі вогняні метелики, і десь там поступово згасали.
Йому подобалися багаття, хоча й не лише через тепло, яке вночі було потрібне скоріше не йому, а Байрону. Тео розпалював їх, щоб його надійний друг міг погрітися, а сам милувався магією неповторних вигинів вогняних танцівниць.
Десь за колом світла в хащах пролунав короткий писк. Байрон одразу ж повернув голову в бік джерела звуку й невдоволено забурчав.
- Не хвилюйся, друже, ніякої загрози немає. Це просто лісова миша полює на нічних жуків, — заспокійливо промовив Тео.
Він поклав руку на масивну голову великого чорного пса й ласкаво почухав його за вухом. Байрон одразу заспокоївся й заплющив очі від задоволення.
П’ять років тому на одній із планет Співдружності, перебуваючи в дослідницькій експедиції, Тео натрапив на покинуте лігво гірських собак, у якому лежали три застиглі тіла чорних цуценят. Що сталося з їхніми батьками і чому вони не повернулися, ніхто не знав, та й особливо не цікавився. Але Тео вирішив поховати загиблих малюків. Знайшовши неподалік підходящу ущелину, він переніс туди цуценят і почав обкладати їх камінням — і в цей момент одне з малюків ледь чутно пискнуло й ворухнулося.
Так Тео вперше познайомився зі своїм відданим другом. А коли вилікував і вигодував цуценя, то назвав його Байроном на честь поета давнини, творчість якого любив і навіть часто перечитував збірку його вибраних віршів, яку завжди носив із собою. Звісно ж, це була не оригінальна паперова книга тисячолітньої давнини, а майстерно виготовлена синтетична копія.
Байрон охоче прийняв ім’я й прив’язався до Тео так, як на це здатні лише його хвостаті родичі. Він виріс, подорослішав і перетворився на могутнього чорного пса, який усюди віддано супроводжував свого друга — косморозвідника, немов тінь. За цей час вони побували в кількох наукових експедиціях, пов’язаних із дослідженнями флори та фауни нещодавно відкритих планет. При цьому, з огляду на свій темперамент, Тео намагався, наскільки це було можливо, уникати багатолюдних експедицій, віддаючи перевагу самостійній роботі в компанії надійного Байрона.
Ось і нині вони вдвох завершували піврічне дослідження джунглів Ерінії на їхню придатність для життя людей. Згідно з угодою, через тиждень їх мав підібрати черговий прикордонний корвет Галактичної Служби Безпеки й доправити до центру управління, звідки вже на регулярному рейсовому космольоті Тео разом із Байроном мав намір вирушити на Землю. Він давно мріяв побувати на материнській планеті людства й взяти участь у барвистому святкуванні старовинного Нового року. Цього разу воно збігалося з тисячолітнім ювілеєм введення в експлуатацію першої приймально-передавальної підпросторової станції, яка з’єднала міжзоряним мостом стару Землю та Проксіму Центавра В, що відбулося ще у дві тисячі сотому році.
Глянувши на Байрона, який непомітно задрімав і тепер спокійно сопів, поклавши голову на потужні лапи, Тео не поспішаючи дістав із наплічного ранця кристалічний двосторонній мікропередавач і, з`єднавшись із галактичним банком пам`яті, увімкнув збірку старовинних різдвяних пісень та мелодій.
Так, він був невиправним романтиком — захоплювався стародавньою поезією та музикою, міг протягом тривалого часу милуватися картинами старих майстрів, шанував справедливість, честь, почуття обов’язку і, як не дивно, вірив у таємничість вищих сил, що невидимо пов’язані з душею, хоча відкрито в цьому й не зізнавався.
Чарівна мелодія "Carol of the Bells", більш відома як старовинна колядка "Щедрик", попливла понад галявиною, і, здавалося, вогняні метелики закружляли трохи швидше, підхопивши її ритм. Заплющивши очі, Тео почав несвідомо диригувати, немов керуючи невидимим оркестром. У його уяві кружляючі іскри багаття перетворилися на білі сніжинки, які плавно пурхали в зимовому лісі…
- Говорить капітан зорельота "Нетопир". Відгукніться, якщо хтось мене чує… — стурбований чоловічий голос несподівано увірвався в музику, порушивши її чарівність. — Усім, хто мене чує! Говорить капітан вантажного зорельота "Нетопир"…
Голос обірвався, заглушений тріском, глухими ударами та якимись звуками, що нагадували вереск пилки. Тео здригнувся від несподіванки й розплющив очі.
Наче й не спав зовсім, Байрон миттєво підхопився, щойно почув перші звуки незнайомого голосу, і насторожено завмер в очікуванні дивлячись на Тео, який припинив відтворення музики й напружено прислухався до звуків, що долинали з приймача. Раптом настала тиша, і тоді знову пролунав той самий стривожений голос:
- Якщо хтось мене чує, відгукніться! Потрібна термінова допомога! На нас напа… — голос знову обірвався на півслові, заглушений новою хвилею загрозливих звуків.
Байрон переступив з лапи на лапу й нервово позіхнув, видавши глухе ричання. Але Тео ласкаво погладив пса по загривку, і той заспокоївся, хоча настороженість у його очах не зникла.
Перемкнувши мікропередавач на двосторонній зв’язок, Тео розпочав пошук місця розташування невідомого сигналу. По мірі сканування на віртуальній карті поверхні Ерінії спалахнула пульсуюча помаранчева іскорка, що вказувала координати невідомого передавача. При цьому радіоперешкоди посилилися настільки, що довелося увімкнути автоматичний частотний шумопоглинач. Щойно какофонія стихла, перетворившись на нерозбірливий шурхіт на задньому плані, знову пролунав голос, що благав про допомогу.
- Увага! Говорить Тео Третій — косморозвідник дослідницької експедиції. Відповідайте: хто ви і що з вами сталося? — промовив Тео, перервавши співрозмовника.
На мить у ефірі запанувала розгублена тиша, а потім чоловічий голос радісно вигукнув:
- Це капітан космічного вантажного корабля "Нетопир" — Діз Дембовський. Ми зазнали катастрофи та здійснили аварійну посадку десь на поверхні планети Ерінія. Тут відбувається щось неймовірне — на нас нападають якісь рослинні чудовиська!
- Послухайте, Діз, ви вже викликали допомогу?
- Ні. У нас вийшла з ладу вся апаратура, зв’язку немає ні з ким!
Тео потер чоло й занепокоєно зсунув брови.
- А як же ви зв’язалися зі мною? — з недовірою перепитав він.
- У нас працює лише автономний планетарний передавач, але він призначений лише для місцевого зв’язку…
- Зрозуміло. Зараз я повідомлю про вашу проблему в Центр рятувальної служби та надам їм ваші координати.
- Поспішайте! Ці чудовиська намагаються пошкодити корпус зорельота, і якщо всередину потрапить повітря…
- Повітря цілком придатне для дихання й не містить нічого небезпечного для людини, — перервав капітана Тео. — А ось агресія з боку місцевих мешканців… Втім, краще залишайтеся всередині, я зараз же вилітаю вам на допомогу. Чекайте!
Тео швидко передав повідомлення та координати тих, хто зазнав аварії, у ЦСС, закинув у транспортний модуль нечисленні речі та дослідницьке обладнання, загасив багаття і, сівши в крісло водія, поплескав долонею по сусідньому сидінню:
- Іди сюди, хлопчику, ми поспішаємо на допомогу!
Байрон, який до цього терпляче стояв на місці, уважно стежачи за діями друга, одразу ж заскочив у модуль і, звичним рухом влаштувався на своєму місці.
Зачинивши захисний ковпак, Тео увімкнув гравітаційний квантовий двигун, і модуль стрімко злетів у нічне небо, прямуючи до місця катастрофи вантажного зорельота. Весь переліт мав тривати не більше чотирьох-п’яти хвилин, з яких половина йшла на зліт і посадку. Гравітаційний квантовий двигун був найоптимальнішим рішенням для пересування по планеті, на відміну від варп-двигуна, який використовувався лише для міжзоряних перельотів на величезні відстані.
- Ми обов’язково встигнемо, — пробурмотів Тео, ніби намагаючись переконати в цьому самого себе.
Насправді він дуже серйозно сприйняв загрозу для екіпажу "Нетопира". І флора, і фауна Ерінії досі не були досконало вивчені, тому залишалося багато незрозумілого, а наслідки раптової агресії навколишнього середовища були цілком непередбачуваними. За шість місяців, проведених на планеті, Тео так і не зміг виявити причини такої поведінки. Хоча останнім часом деякі обнадійливі припущення, як не дивно, пов’язані з музикою, все ж поступово з’явилися. Але зараз особливо не було часу міркувати — люди, які опинилися в біді, потребували його термінової допомоги.
На захисному ковпаку з’явилося зображення поверхні, що стрімко наближалася. У самому центрі відбувалося щось неймовірне. Здавалося, ніби живі джунглі з усіх боків прагнуть зім’яти, розчавити й розірвати на шматки чужорідне сіре тіло космічного корабля. Гігантські зелено-помаранчеві щупальця штовхали зореліт, присмоктуючись до його поверхні й титанічними зусиллями намагаючись відірвати броньовані пластини обшивки. У деяких місцях встигли утворитися невеликі щілини.
- Увага! Капітане, сховайтеся разом з екіпажем у найнадійніше захищеному відсіку й забарикадуйтеся там!
- Це Тео? – відгукнувся Діз. – Ми розмістили для захисту наших корабельних роботів, але, схоже, що від цих залізяк немає ніякої користі… Ви ще далеко?
- Я вже поруч!
- Чим вам допомогти? У нас є скафандри та плазмові різаки. Може, ми…
- Робіть те, що я вам сказав! — перервав його Тео. — Про решту я подбаю. Не наражайте на небезпеку себе та інших людей!
- Але ж як…
- Все. Пізніше я зв’яжуся з вами!
Тео рішуче перемкнув приймач на зовнішній звук — одразу в кабіну увірвався шквал вереску, тріску та реву. Здавалося, місцеві джунглі просто кипіли від люті поблизу зорельота. Але чим далі від нього, тим спокійнішою виглядала рослинність, а вдалині й зовсім розкинувся затишний пейзаж.
Помітивши поруч із кораблем, що зазнав аварії, невелику галявину і довго не вагаючись, Тео одразу скерував модуль туди і, щойно той торкнувся поверхні, вистрибнув назовні, тримаючи бластер напоготові.
Байрон вискочив одночасно з ним і завмер у бойовій стійці біля лівої ноги свого друга. Шерсть на загривку пса стояла дибки, і він загрозливо гарчав, насторожено озираючись навколо.
Поруч із зорельотом безпорадно завмерли роботи-такелажники, майже повністю оповиті товстими ліанами та гілками, серед яких метушилися різноманітні істоти - вони безуспішно намагалися прогризти композитну броню роботів. Сам же космічний корабель здригався від потужних ударів і поштовхів гігантських рослин, які наполегливо прагнули протиснутися всередину крізь утворені в обшивці щілини. Бортові випромінювачі зрідка відстрілювалися плазмовими спалахами, однак жодного помітного результату це не давало.
Встановивши обмежувач потужності бластера в середнє положення, Тео наблизився до ворухливої маси і повів променем, відсікаючи гілки та щупальця, що тероризували зореліт.
Оглушливий вереск і ревіння здійнялися в нічне небо. Відрізані обрубки шалено звивалися, судомно загрібаючи ґрунт і розкидаючи його на всі боки. І одразу ж ті щупальця та гілки, що вціліли, кинулися до Тео, миттєво обплітаючи його.
Байрон самовіддано кинувся на допомогу й вчепився іклами в щупальце, яке намагалося стиснути горло його товариша, не звертаючи уваги на ті, що атакували його самого, обвиваючись навколо тулуба та задніх лап. Відданий пес хрипів від болю, але щелеп не розтискав, і щупальце, яке придушувало Тео, послабило свій тиск.
Відчувши, що захват супротивника послабшав, Тео підхопився на ноги й кинувся на допомогу Байрону. Він провів променем бластера навколо Байрона й допоміг йому позбутися гілок, що його обплутували. Насторожено відступаючи, косморозвідник і пес уважно стежили за валом агресивних джунглів, що насувався з усіх боків. Одна з ліан, підступно прикравшись ззаду, швидко схопила Тео за ногу, і він впав. Байрон кинувся до нього, проте теж опинився в полоні щупалець.
Під час падіння з наплічного ранця випав кристалічний двосторонній мікропередавач. Від удару він увімкнувся, і над галявиною залунали чарівні звуки мелодії "Jingle Bells" у виконанні кришталевих дзвіночків. І саме тут сталося щось абсолютно неймовірне. Немов за помахом чарівної палички миттєво запала тиша — завмерли атакуючі щупальця та гілки, а потім почали повільно відповзати назад у джунглі. Разом із ними в гущавині підліску зникали й різноманітні дрібні мешканці.
Недовірливо озираючись навколо, Тео з подивом спостерігав за тим, що відбувалося. Байрон притиснувся боком до друга і теж насторожено поглядав навкруги.
А джунглі, немов раптово повністю втративши агресивну ворожість до зорельота, що увірвався в їхні володіння, до роботів та до Тео з Байроном, повільно відступали й заспокоювалися. Вивільнені службові роботи безглуздо тупцювали на місці, очікуючи вказівок.
- Тео, що там у вас відбувається? — пролунав у комунікаторі невпевнений голос капітана Діза. — У нас тут усередині запала тиша…
- Мені здається, що напад на корабель припинився, — відповів косморозвідник. – Це сталося так несподівано і поки що з невідомої причини… хоча у мене з’явилися деякі припущення.
- Що ви маєте на увазі? І, до речі, ми можемо вийти з корабля?
- Гадаю, що так. Тільки поводьтеся спокійно і ні в якому разі не контактуйте з рослинністю!
- Чому?
- Поки що не можу пояснити, але прошу зробити так, як я сказав.
- Добре.
Світлі різдвяні мелодії продовжували лунати на галявині, змінюючи одна одну. Підвівшись на ноги, Тео дуже повільно наблизився до стіни заростей і обережно простягнув до них руку. З гущавини до нього потягнулися тонкі гілки ліан. При цьому вони поводилися миролюбно і, торкаючись руки, злегка погладжували її, немов пестячи.
Вже передчуваючи, що його припущення є правильним, Тео зменшив гучність музики до мінімуму. По стіні рослинності пробігла легка хвиля розгубленості, і стебла ліан, немов неохоче, розчаровано втягнулися в живу стіну. Усе завмерло в напруженому очікуванні. Тоді косморозвідник збільшив гучність. Звуки музики знову полинули над галявиною, немов хвилі умиротворення, і напруга миттєво зникла. По заростях прокотилися легкі хвилі руху, що повторювалися в ритмі мелодії.
Тео відступив на кілька кроків, з подивом спостерігаючи за чарівним танцем джунглів, які ще кілька хвилин тому прагнули розірвати прибульців на шматки.
Ззаду пролунало металеве клацання. Озирнувшись, Тео побачив групу насторожених людей, які обережно виходили зі шлюзу. Вони стривожено озиралися навколо, тримаючи напоготові плазмові різаки. Попереду йшов високий чоловік із благородною сивиною на скронях. Він першим підійшов до Тео й міцно потиснув йому руку.
- Дякую вам за допомогу і, чого вже там соромитися, — за порятунок усього екіпажу! Ви — наш герой, і я буду клопотати перед Галактичною Радою про присвоєння вам ордена Героїв-першопроходьців! Як вам вдалося перемогти все це?
Він широко провів рукою, вказуючи на стіну джунглів.
- Ну, чесно кажучи, це не стільки моя заслуга, скільки музики… — збентежено відповів Тео. — І це не перемога, а, швидше за все, примирення.
Решта екіпажу в цей час по черзі підходили і потискали руку рятівнику, промовляючи слова подяки, а потім намагалися погладити Байрона, хоча той і намагався уникнути таких фамільярних жестів.
- Що ви маєте на увазі, говорячи про музику та примирення? — здивувався капітан. — Що тут сталося?
- Ну, коли ваш зореліт практично впав у місцеві джунглі, він знищив безліч рослин і тварин, які, як мені здається, мають єдину нервову систему і навіть розвинений розум.
- Не може бути! — вигукнув Діз. — Адже це просто рослини… хоча, чесно кажучи, вони поводилися так, ніби усвідомлювали…
- Саме так, — перебив його Тео. — Джунглі відчули від вас загрозу своєму існуванню й піднялися на захист. До того ж бортові випромінювачі корабля та механічні роботи лише підтвердили цю загрозу. А коли ще й я долучився до сутички зі своїм бластером, джунглі сприйняли мене як ще одну загрозу. Навіть не знаю, чим усе могло б закінчитися, якби не музика…
- А як ви здогадалися її використати?
- У тому-то й річ, що не здогадався. Усе сталося абсолютно випадково: мій мікропередавач від удару увімкнувся, і залунала музика, яку я перед цим слухав, — Тео розвів руками й додав: — Вочевидь, для місцевої флори й фауни музика є своєрідним заспокійливим засобом, що має феноменальну здатність повністю нейтралізувати агресивність. Справжня музика сповнена магічної чарівності — у цьому її сила!
Капітан з недовірою озирнувся навколо — джунглі виглядали цілком заспокоєними, немов занурилися у мрійливий стан.
- Що ж, цілком можливо, що так і є, хоча це виглядає як фантастика, — розгублено пробурмотів капітан. — Втім, вам краще відомо, адже саме ви проводили тут дослідження, а ми з’явилися непроханими гостями й руйнівниками, хоча й не з власної вини.
Капітан знову потиснув руку косморозвіднику.
- Ще раз щиро дякую за своєчасну допомогу, Тео! Як я розумію, ваше повне ім’я — Теодор?
Косморозвідник кивнув.
- Але чому саме Третій? — поцікавився капітан. — Мабуть, ви третій у родині з таким ім’ям?
- Можна й так сказати, — з посмішкою погодився Тео. — Я представник третього покоління.
Діз кивнув і, повернувшись до свого помічника, який застиг у очікуванні неподалік, віддав наказ:
- Гунаре, займіться усуненням технічних несправностей і простежте за відновленням зовнішнього покриття корабля. Розподіліть членів екіпажу так, щоб кожен постійно стежив за своєю групою роботів — за ними треба пильно спостерігати!
Знову повернувшись до Тео, капітан зневажливо махнув рукою, вказавши на громіздких роботів, що вишикувалися вздовж борту космічного вантажного корабля.
- Я їм не довіряю. Ці тупоголові залізяки, на жаль, ні на що путнє не здатні, крім механічного виконання наказів. Абсолютно примітивні створіння!
- Даремно ви так кажете, капітане Діз. Адже якщо згадати історію, то витоки людства сягають корінням до прадавніх і теж досить примітивних приматів.
- Що ви цим хочете сказати? — здивувався Діз.
- Ну, ці ваші механічні роботи, цілком можливо, є лише першим поколінням у розвитку.
- Та навіть не намагайтеся мене переконати! Хіба можна порівнювати робота і людину?! Ось ви, наприклад, не роздумуючи, пішли на самопожертву і, здавалося б, нелогічними вчинками врятували групу людей! А що можуть ці консервні бляшанки, яких ви намагаєтеся захистити, окрім тупого виконання прямих наказів? Вони ж нічого не відчувають, абсолютно бездушні залізяки.
- Не судіть необачно, капітане, прийде час — і роботи вас ще дуже сильно здивують. Адже колись і люди перебували на початковій стадії розвитку…
- Ой, не намагайтеся змінити мою думку, — відмахнувся Діз. — Роботи не здатні мислити творчо. Вони ніколи не зможуть відчути всю емоційну глибину музики чи поезії, створеної людьми! Ось, наприклад, у вас є улюблений поет?
Тео, м’яко посміхнувшись, провів долонею з лівого боку ключиці й дістав із поглиблення, що відкрилося в його грудях, невеличку книжечку. Розгорнувши її на сторінці, позначеній закладкою, він з почуттям продекламував:
- Вона іде у всій красі,
Ясна, як ніч її країни.
Вся глибина небес і всі зірки
В її очах укладені...
Мрійливо зітхнувши, Тео пояснив:
- Ці чудові рядки давним-давно написав Джордж Гордон Байрон — мій улюблений поет. До речі, на його честь я й назвав свого друга.
З цими словами він погладив чорного пса, а потім повернув томик віршів на попереднє місце й закрив грудну нішу.
- То ви… робот?! — вражено вигукнув Діз. — Але… як же пес? Він такий відданий вам… невже він теж робот?!
- Ні, звичайно ж. Це давня історія… Я врятував Байрона, коли він був ще зовсім крихітним цуценям. Відтоді ми ніколи не розлучаємося — віддані одне одному душею й тілом.
- Але, — капітан збентежено розвів руками. — Адже душа це…
- Ви намагаєтеся сказати, що душа може бути тільки у людини? — посміхнувся Тео.
- Ну, це дуже складне питання, — Диз збентежено відвів погляд. — Не так уже й просто знайти на нього відповідь…
- А мені здається, що все просто, — заперечив Тео Третій. — Неважливо, хто ти. Важливо лише, чи є у тебе душа насправді, чи ні.
Він простягнув руку до свого друга, і Байрон охоче та віддано потерся об неї.