Перша вереснева прохолода
Перша вереснева прохолода підмінила літню безжальну спеку. Середина робочого дня, а у двори старих мікрорайонів повилазила публіка.
Он на ганку під`їзду навприсядки розташувалися місцеві алкоголіки. Хлопаки середніх років із червоними очима й почорнілими від бухла лицями. Посміхаються беззубими ротами один до одного, говорять про неважливе. Говорять отим своїм суржиком, міжнародною мовою слов`янських пияків. З відчуттям спраги, але ніхто не хоче води.
Маленька племінниця одного з них їздить велосипедом уздовж будинку, муніципальним асфальтом. «Дядя Петя, смотрі як я вмію!»
І всі алкоголіки дружньо схвалюють її успіхи, керовані вигуками дяді Петі. Хилитають своїми чорними підборіддями, як ворони дзьобами. «Кар-кар-каррр. Да-да, молодєц дєвочка, красівий велосіпед!» і вже трохи тихіше, один до одного: «випити чєвото є? а покурити? Кар-кар»
Потім ржуть з чогось свого, професійного, не кожному зрозумілого, алкоголічного. Чекають, коли на розі сусідньої вулиці, у приватному секторі, відчиниться підпільне віконце з самогоном, звареним незрозуміло як і незрозуміло з чого.
«Двадцатка єсть, а полтос?!»
Пенсіонерки з кольоровим волоссям і тучними тілами, загорнутими у сукні з минулого сторіччя, посідали на лавицях. У зеленій зоні, подалі від дому. Схрещені руки на грудях — пожиттєва захисна поза. Одна накинула на плечі кофтину — мерзне. Сидять і кулеметними чергами обстрілюють очима прилеглу територію. Ніщо не сховається і буде засуджене.
Обговорюють поточну політичну ситуацію і ціни на продукти харчування. Говорять усі, слухає тільки одна — та, що глуха. Алкоголіки їм не цікаві, звиклися, навіть не ворогують. Пенсіонеркам шкода алкоголіків, особливо Грішу. У нього мама, баба Тамара, паралізована після інсульту. Давно до них на лавочку не виходить. «Треба вже провідать її, а Грішик тому і бухає. З її пенсії. Бо не справляється зі стресом, біднесенький».
Всі пенсіонерки, окрім баби Тамари тут, дихають свіжим повітрям, воркочуть. Зачекайте, та ж Лєнки нема. Вона баба ділова, при грошах, торгує на місцевому базарчику. От закінчить і купить їм усім розчинного капучино.
До двору наближається молода дівчина з дитиною у візочку. Вона сучасна мама: багато гуляє, тримає форму і одяглася у все облягаюче, модне, спортивне. Вона радиться з чатом ДжіПіТі щодо догляду за немовлям і хоче бути найкращою матір`ю. Хоче бути в цьому успішною. Вона хоче хоча б у чомусь бути успішною. «А не так, як цей блядський двір» — думає вона, наближаючись до алкоголіків. Вона прийшла провідати батьків, бо вона тут виросла.
Її чоловік, спритний хлопчина, крутиться серед перевізників, постачальників та забудовників. Зв`язки в адміністрації, на верхах і низах. Вчиться дистанційно на заочному факультативі. Бо ж куди зараз без освіти.
Вони купили квартиру у новобудові неподалік. Трохи допомогли батьки, «але це не важно, бо квартира тільки їх». Будинок з панорамними вікнами і кодовими замками. Тепер облаштовуються. Чого ще треба для дівочого щастя? Можливо, щоб він хоч інколи бував удома.
Дівчина спідлоба оглядає двір, увага пенсіонерок і алкоголіків зосереджена на ній. «Можливо, треба було вбратися простіше? Та пофіг, нехай їм повилазить».
Дефілює вздовж будинку. Зупиняється біля крайнього під`їзду і порпається у телефоні.
«Па-ап? Ну ти спустишся забрати візочок?»
На імпровізованій стоянці під липами довічно застрягли стара Вольво зі здутими шинами та червоний Жигуль від якого залишився тільки кузов. Під ними з комфортом розташувалися вуличні пси: великий коричневий старий Мухтар та середнього розміру плямиста і кудлата Сучка. Вона завжди була дещо нервовою собачкою і гавкала на чужаків, завидячи їх ще здалеку. А одного разу випадково цапнула за литку алкоголіка Грішу — він так волав на весь двір оте своє «Сучка!», що кличка залишилася, але виключно у позитивному значенні. Наступного вечора вони помирилися, і Сучка сумлінно охороняла лавку, на якій заночував Гріша, бо не мав жодних моральних сил піднятися до себе на четвертий.
Ще один пес із людським ім`ям Толік лежав у третьому під`їзді, безпосередньо перед сходами. На противагу Сучці він був гуру псячої флегматичності та незворушності. Мешканцям під`їзду доводилося його переступати і просити гостей та працівників комунальних служб робити те саме. «Він не вкусить», — говорили вони, але Толік мав грізний вигляд, і це не завжди спрацьовувало, особливо з інспекторами енергозбуту. Тоді всі разом вмовляли пса вийти з під`їзду. Толік нехотя вставав, виходив, мружився на сонце і гарчав щось своє крізь зуби.
На даху Вольво згорнувшись клубочком, лежить величезна кішка. У неї вигляд як у голови ОСББ, ніби вона тут всім заправляє і все контролює. Навіть інших кішок і котів, яких у дворі багато. Вони періодично з`являються і зникають, тому їм ніхто не дає імен. Пенсіонерки колись пробували, але полишили це, бо пам’ять уже не та. Тут аби з іменами чужих дітей, які граються у піску, справитись, а коти якось обійдуться. Так і жили безіменні коти у цьому дворі. Ті, що домашні, вгодовані, виходили у двір погрітися на сонечку і вибирали найгарніші та найдорожчі автомобілі для цього. А ті, що вуличні, постійно десь гасали, полювали на здичавілих голубів та мишей, залишаючи їхні понівечені останки на сходових клітинах будинку.
Перша вереснева прохолода замінила спеку. Особливо немилосердну та жарку цього літа. Алкоголіки, пенсіонерки, молоді сучасні мами, собаки й коти вийшли у двір насолодитися прохолодою.
І всі вони! Всі вони вже добре задовбали місцевого листоношу.