Червона Зірка
У перші післявоєнні роки діти знаходили радість в усьому. От і зараз літній дощ подарував їм нескінченний струмок уздовж тротуару. Усі хлопчаки з двору, де жив Левко, узялися будувати кораблики. Хтось змайстрував складну конструкцію з кори, прутика й липового листка замість вітрила, хтось вирізав корпус зі шматка старої велосипедної камери. У хлопця ж вийшов білосніжний лайнер з двома трубами — звичайний аркуш із зошита. Він навіть вирішив дати ім’я своєму творінню: нишком пробрався до кімнати старшої сестри Поліни, знайшов чорнильницю й намалював на борту зірку. Оскільки чорнило було синім, Левко дописав поруч «Червона» — аби ні в кого не виникло сумнівів щодо його «політичних симпатій».
І ось усі «суднобудівельники» запустили свої кораблі. «Червона зірка» вирвалася вперед, та коли до фінішу залишалося кілька метрів, Толік, який хитро мружився й спостерігав за «запливом», наступив на паперового фаворита перегонів. Від несподіванки в Левка одразу виступили сльози на очах.
— Навіщо ти це зробив? — підбіг він до Толіка й, витягаючи розчавлену мрію зі струмка, подивився на нього знизу вгору.
— Шо хочу, то и ворочу! — вишкірився бешкетник, сплюнув убік і штовхнув хлопця.
Левко впав, потім піднявся й попрямував додому, витираючи сльози. Толік, розуміючи, що йому може перепасти від батька Левка, миттєво утік.
Хуліган ще не раз приходив до чужого двору знущатися з малечі. Він був найстаршим, і його побоювалися навіть деякі дорослі.
Одного разу Толік за звичкою зазирнув до знайомого двору. Та цього разу — не з порожніми руками. Шкіряний футбольний м`яч, який невідомо звідки взявся в нього, приголомшив усіх. За хвилину діти, поділившись на команди, уже ганяли його з диким галасом. Гра точилася в самому центрі «поля», та жодній стороні не вдавалося відкрити рахунок. Нарешті Толік вийшов на ударну позицію, але ударив набагато вище воріт. Дворова дітвора з жахом провела політ поглядом: м`яч упав у загороджений куток, куди одразу після війни трактором згортали все будівельне сміття. Усі миттю розбіглися по домівках, адже наближатися до того місця суворо заборонялося.
Коли за кілька хвилин прогримів вибух, усі, зокрема й дорослі, подумали, що знову почалася війна. На щастя, вони помилилися. Практично одразу після вибуху почулися страшні дитячі крики. Виявилося, що Толік, незважаючи на заборону, переліз через колючий дріт і... підірвався на міні. Тепер його закривавлене тіло висіло на дротяній огорожі. Згодом приїхала швидка й відвезла Толіка до лікарні. Цей випадок швидко забувся, і про подальшу долю хулігана ніхто нічого не знав.
Минали роки. Країна відбудовувалася. Діти росли. Якось одного теплого літнього дня до двору зайшов незнайомий хлопчина. У ньому важко було впізнати Толіка-забіяку, але це був саме він. Тепер замість ноги він мав протез, не мав одного ока й кількох пальців на руці. Коли хлопець зняв кепку, усі побачили, що його волосся геть сиве. Це була зовсім інша людина. Він дуже ввічливо привітався з усіма. Підходячи до кожного з дітей, Толік простягав здорову руку й просив пробачення. Його єдине око було повне сліз. Нарешті він підійшов до Левкового будинку. Хлопець, почувши галас, вийшов надвір і віч-на-віч зіштовхнувся з давнім кривдником.
— Привет, Льовка! Ты… это… извини за всё… та ни со злости я… по дурости, —опустивши очі, сказав Толік.
— Вот, держи! — він дістав із пошарпаного речмішка картонну коробку. — Этот не утонит!
Левко відкрив коробку й витяг із неї майстерно вирізьблений із дерева катер білого кольору з червоною зіркою на борту. Потім у двір вийшов його батько. Присівши за стіл, він довго про щось розмовляв із колишнім забіякою.
Через якийсь час у дворі пліткували про те, що батько Левка допоміг хлопцю влаштуватися на бухгалтерські курси, і тепер той працює на одному з заводів міста.
* * *
Клерк поправив окуляри, розглядаючи документи безробітного, і зітхнув: — Вісімдесят сьомий на дворі... По телевізору тільки й торочать, що Залізна завіса ось-ось впаде, а до мене в кабінет уже черга з вашого брата, — Фраза була адресована швидше порожнечі кабінету, ніж інтелігентному чоловікові середніх років, який сидів навпроти.
— Сорі... Ай спік літл бат нот андерстенд ю... — з жахливим східноєвропейським акцентом відповів емігрант.
— Добрий день! Я можу розмовляти російською, якщо вам так зручно.
— Добрий день! Так, я розумію російську. Дякую…
— Чудово! Отже, ось що я хочу вам запропонувати, — клерк втупився в папери.
— Ваша професія дуже цікава і потрібна, але наразі, на неї немає попиту. До того ж, рівень вашої англійської… самі розумієте… та і вік, само собою. Роботодавці у своїй більшості вказують бажаний вік до сорока, — продовжив працівник служби зайнятості.
— Тому, ми можемо направити вас на курси перекваліфікації. Ваша вища освіта дозволяє це зробити. Доки ви будете вчитися, а це приблизно рік, держава буде виплачувати стипендію. Після завершення курсу ви зможете працювати за новою спеціальністю. Спеціальність потрібна і має попит.
— Розумієте, мій переїзд до США був зумовлений саме бажанням працювати за фахом. Зараз в країні, із якої я приїхав, цінуються зовсім інші навички… на жаль, — спробував пояснити свою позицію емігрант. — Мене переконували, що Америка — це країна великих можливостей, і мої знання та досвід тут знадобляться.
— Я вас прекрасно розумію, але зараз запити на вашу спеціальність відсутні… То що ви думаєте? Підете на курси?
— Ну… якщо немає іншого виходу…
— От і чудово! Зараз я випишу направлення на курси бухгалтерів. Ось, тримайте. Удачі вам! І не втрачайте надію. Закінчите курси, будете знати мову, можливо і робота за спеціальністю знайдеться. До побачення! — клерк простяг Леву Андрійовичу направлення.
— Дякую!
«Бухгалтерський облік…» — щось згадавши, пошепки пробурмотів емігрант.
* * *
Це був звичайний липневий день. У слово «звичайний» мешканці Маямі, як правило, вкладають інший зміст, ніж решта американців. Спеку, здавалося, можна було відчути на дотик. Виходити на вулицю не хотілося нікому.
Коли полуденна спека досягла максимуму, на столі спеціального агента місцевого відділу ФБР Джона Фішера пролунав телефонний дзвінок. Йому передали дуже дивну інформацію. Чергова офіцерка доповіла про терміновий виклик від диспетчерської служби порту Форт-Лодердейл: капітан круїзного лайнера «Golden Horizon» повідомив про труп на борту. Сьогодні ця білосніжна п`ятнадцятипалубна гордість фірми «Ocean Adventure» мала вийти в море у восьмиденний круїз. Однак за пів години до виходу судна в одній із люкс-кают було знайдено тіло…
— І що вони думають? Нещасний випадок? Самогубство? — перервав спецагент.
— В тому то і справа… схоже… вони… — черговий офіцер почала підбирати слова.
— Та кажіть вже як є! — поквапив її Джон.
— Вони сказали, що він вдавився... жетонами… з казино, — не вірячи в те, що каже, промовила жінка.
— Що? Це як? Що за нісенітниця?
— Я так само відреагувала... але зв’язалася з капітаном Стівенсом - він все підтвердив. Криміналісти уже в дорозі.
— Окей. Виїжджаю.
— Він попросив не повідомляти пресу...
— З нашого офісу нічого не просочиться. Нехай краще у себе на судні потурбуються, щоб не було витоку.
* * *
— Бред, збирайся. Плавки прихопи, я тебе на човнику покатаю, — звернувся Джон до напарника.
— Перегрівся, жартівник? — відрізав Бред, піднімаючись із-за столу.
— Не до жартів. Поїхали. По дорозі розповім. Не повіриш.
— Знову нам якусь «цікавинку» підкинули?..
Джон попрямував до виходу. Бред поспіхом накинув на плече чорний службовий рюкзак і вийшов із відділення разом із ним.
Знайомство з капітаном Стівенсом було коротким і не дуже корисним. Він відрекомендувався й виклав уже почуту федералами інформацію. Нарешті, піднявшись ліфтом, вони потрапили до коридору верхньої палуби, а далі пройшли в один із люксів. Такої розкоші Джон не бачив ніколи в житті. Однак інтер`єр номера цікавив його винятково як місце скоєного злочину.
Тіло Френка Хіггінса було на ліжку — він сидів, спираючись об різьблену спинку. Атласний халат гірчичного кольору був недбало накинутий на тіло, оголюючи обвислий живіт і білизну. Очі були розплющені. У роті виднілися різнокольорові жетони.
— Бред, що тобі каже цей погляд?
— Порожній якийсь… Погляд примирення?
— Точно. Я теж так подумав. Його «годували» жетонами і він був не проти.
Джон наблизився до тіла.
— Патологоанатом сьогодні отримає «джек-пот»! Подивись, — усміхнувшись, озирнувся він на колегу й пальцем вказав на дивної форми опуклості живота.
— Довго годували… — підсумував Бред.
— Хто виявив тіло? — звернувся Джон до капітана Стівенса.
— Містер Хіггінс замовив сніданок в номер. Коли офіціант приніс замовлення, містер Хіггінс не відкривав двері. Офіціант зв`язався з метрдотелем, а той зі мною. Першим в номер зайшов я, — відповів капітан.
Джон вийшов із каюти й поманив за собою напарника.
— Ну, що будемо робити? Круїз доведеться затримати.
— М-да… м`яко кажучи, випадок нетиповий. Але капітану твоя ідея точно не сподобається.
Джон зібрався було вже оголосити свій вердикт Стівенсу, як у коридор увійшов немолодий чоловік із тростиною. Він був одягнений у дорогий костюм, прикрашений червоною краваткою-метеликом. Усі присутні з великою повагою провели чоловіка поглядами.
— Дозвольте відрекомендуватися, Адам Мошковіц, власник цього лайнера… і всієї «Ocean Adventure», — приємним голосом представився чоловік і простягнув Джону руку.
— А ви, я так розумію, детектив Фішер? Дуже приємно! — судновласник продовжив знайомство.
— Спеціальний агент Фішер. Детективи працюють у міській поліції. Це мій напарник агент Глобовські, — Джон показав кивком на Бреда.
— На жаль, нам доведеться затримати круїз до з`ясування обставин, — озвучив неприємну новину Джон.
— Але… Ви ж розумієте, що це неможливо! У мене на борту майже чотири тисячі пасажирів! Ви не уявляєте, яких збитків зазнає компанія! — дратівливим тоном втрутився в розмову капітан Стівенс.
— Чи можу я вас попросити… Джон, вірно? Зателефонувати вашому керівництву і спробувати отримати дозвіл на вихід судна з порту, — перехопив ініціативу судновласник.
За кілька хвилин питання «короткострокового відрядження» було врегульовано, і агенти взялися до роботи. Насамперед вони люб`язно погодилися скласти компанію капітану Стівенсу й містеру Мошковіцу. Обід був шикарним. Джон відчув вдячність у погляді Бреда.
— Нам потрібна окрема каюта з доступом до інтернету... — почав перераховувати умови Джон.
— Жодних проблем. Ми надамо вам бізнес-каюту. Там є все необхідне. І, якщо вам щось буде потрібно, не соромтеся… всі магазини до ваших послуг. Все коштом закладу, — встаючи, сказав власник лайнера і, відкланявшись, попрямував до виходу.
* * *
— Капітан… містер Мацумото… він замовив сніданок… але не відчиняє… офіціант стоїть там вже хвилин десять… що мені робити? — звернувся метрдотель по внутрішньому зв`язку.
— Що?! Боже… тільки не це… нічого не робить! Зараз до вас підійдуть.
За кілька хвилин метрдотель у супроводі двох роздратованих федералів зайшов у люкс пана Мацумото. Картина, яка постала перед їхніми очима, дуже нагадувала вчорашнє вбивство. Лише колір халата відрізнявся, а також «наповнення» тіла. Видовище вражало жорстокістю: з рота японця стирчав невеликий рожевий вібратор, а ще кількома було заповнено черево жертви. Крім того, у паху було зроблено надріз у вигляді піхви, а в нього, своєю чергою, вставлено відрізаний від тіла член. Судячи з кількості крові на простирадлі, «операцію зі зміни статі» робили на ще живому пацієнті. Агенти вийшли й попрямували на відкриту палубу, аби подихати свіжим повітрям.
— І як ми знайдемо вбивцю серед п`яти тисяч «жителів» цього плавучого міста...
— Джон, почнемо з вивчення інформації по Хіггінсу… і зробимо запит на цього… з піхвою, — здригнувшись, сказав Бред.
— І камери потрібно глянути… хоча… той, хто це зробив, про камери точно подумав.
— То який план, Джон?
— Викличемо гелікоптер з експертами. Нехай попрацюють тут. Не думаю, що ми відійшли далеко від Маямі. Тіло в морг. Звичайна процедура...
Напарники запропонували капітану поставити одного охоронця біля ліфта, а іншому доручити патрулювання коридору.
Оскільки йшлося про нейтральні води, після повідомлення про другий труп штаб-квартира негайно санкціонувала виліт криміналістичної групи з мобільним обладнанням. Відстань до лайнера була чималою, однак обставини вимагали рішучих дій. Стівенс ще раз попросив агентів дотримуватися секретності. Розголос наразі міг посіяти паніку серед пасажирів і завадити розслідуванню. Зі свого боку він запевнив, що всі члени команди лайнера, яким відомо про вбивства, також попереджені й триматимуть інформацію в таємниці. Коли саме прибуде гелікоптер, не повідомили, тому федерали самі сфотографували місце злочину, запакували труп у мішок і помістили в морг на нижній палубі, а люкс японця опечатали.
Агентам не вдалося переглянути записи з відеокамер, на яких було б видно двері номерів. Як пояснив капітан Стівенс, камери на верхній житловій палубі розташовані тільки біля ліфта й аварійного виходу на сходи. Річ у тім, що потрапити в коридор між люксами можна, лише скориставшись спеціальним ключем-карткою, який видається тільки мешканцям люксів. Колись камери знімали весь публічний простір верхньої палуби, однак після скарг пасажирів їх демонтували. Ті, хто був готовий віддавати шалені гроші за номери екстракласу, вимагали невтручання в їхнє особисте життя.
Прибувши до каюти, напарники почали вивчати дані, отримані щодо першої жертви. Йшлося про «короля» підпільних казино: Хіггінс організував і очолив міжнародну мережу незаконного грального бізнесу. У ФБР давно намагалися «сісти йому на хвіст», однак усі свідки, які були готові дати свідчення проти «короля», або зникали, або відмовлялися від співпраці. Доказів федерали не мали, тому висунути підозру було неможливо. Також стало відомо, що Хіггінс опинився на судні через запрошення, яке отримав поштою за тиждень до початку круїзу від благодійного фонду. Кінцевий бенефіціар організації залишався невідомим, а відпочинок оплатили з офшорного рахунку.
* * *
Наступний день розпочався з нових даних — тепер щодо Мацумото. Агенти вже не були здивовані тим, що вбитий якимось чином пов`язаний із криміналом. Він вважався головним «постачальником» дівчат із країн колишнього СРСР до нічних клубів Країни вранішнього сонця. Його також пов`язували з однією з японських мафіозних структур. У звіті, отриманому від японських колег, вказувалося, що Мацумото особисто займався «кастингом» претенденток і що деяких дівчат, які не пройшли відбір, знаходили в морі зі слідами катувань та каліцтв. За чутками, таку жорстокість пояснювали імпотенцією мафіозі. Пов`язати всі ці злочини з ім`ям японця було би можливо, якби у спецслужб були прямі докази або свідки. Але, як і у випадку з американцем, вони були відсутні. Відпочинок Мацумото був оплачений з його особистого рахунку. Схожість злочинів не залишала сумнівів, що на кораблі орудує серійний убивця.
Після сніданку агенти вирішили зайнятися опитуванням персоналу, який міг хоч якось пролити світло на цю дивну справу. Але раптом біля їхнього столу з’явився посильний від капітана й передав прохання негайно піднятися на місток. Стівенс стояв біля вікна, вдивляючись в поверхню океану. Нарешті він оглянувся.
— Третій день приніс нам третій… — він задумався, — Третій сюрприз… Ходімо.
— Вчорашня історія повторилась з дивовижною точністю. Клієнт замовив сніданок, однак двері не відчинив… — прояснив ситуацію капітан.
Напарники знову йшли знайомим коридором. Цього разу охорона стояла біля люкса пана Артуро Біньоне — відомого бізнесмена аргентинського походження. Чутки про його неймовірні багатства свого часу дійшли й до вух федералів Маямі.
— Дай вгадаю, — сказав Джон перед тим, як увійти до номера, — Його нагодували наркотиками?
— Що тут гадати… кокаїновий барон… де ж він стільки порошку на кораблі знайшов? — заходячи до номера, запитав Бред, очевидно, натякаючи на вбивцю.
Інтуїція не підвела спецагентів. Єдине, що не відповідало пророчій картині — «наповнення» трупа. Це було звичайне борошно. Джон визначив це після того, як розтер порошок й понюхав. Результат експрес-тесту підтвердив його думку.
— Капітан, я би хотів подивитися записи з камер відеоспостереження біля ліфта, — звернувся Джон до Стівенса.
Напарники зайшли до величезного офісу на технічній палубі. Тут у режимі онлайн можна було спостерігати за всіма громадськими приміщеннями судна. Капітан провів їх до оператора. Той у кілька натискань вивів на екран зображення з камери біля ліфта верхньої палуби. Джон попросив відмотати запис до початку заселення лайнера. Усіх, хто з`являвся в об’єктиві камери, федерали ідентифікували за списком пасажирів. Окрім гостей й обслуговувального персоналу, жодної підозрілої особи помічено не було. Але в ніч убивства Артуро Біньоне приблизно о десятій тридцять із ліфта вийшла танцівниця, одягнена в блискучий карнавальний костюм. На обличчі дівчини була маска. Камера не передавала всієї палітри кольорів, але за тоном шкіри можна було здогадатися, що дівчина — мулатка. Приблизно через годину дівчина повернулася до ліфта. Джон попросив простежити за нею через інші камери. З`ясувалося, що танцівниця попрямувала до службового приміщення основної сцени.
Фішер наказав надрукувати декілька фотографій гості й зібрати всю жіночу частину колективу шоу-групи в малому концертному залі.
Коли Джон попросив принести й приміряти всі карнавальні костюми, дівчата здивувалися, а деякі взагалі відмовилися. Тоді він дістав жетон, окреслив витягнутою рукою півколо і, звертаючись до капітана Стівенса, сказав: «Незгодні пройти перевірку будуть негайно затримані і відсторонені від обов`язків до кінця розслідування». Джон не встиг закінчити фразу, як усі костюми були розібрані й дівчата, не соромлячись, почали перевдягатися.
— Вони всі… як на підбір, але «нашої» тут точно немає. У неї… інша фігура, — прошепотів Бред напарникові на вухо.
Джон звернув увагу на один зайвий костюм.
— Хтось не прийшов? Я ж просив, щоб були всі! — обернувшись до капітана, заявив спецагент Фішер.
— Це запасний костюм. Всі, хто працює в трупі — тут, і вчора з дев`ятої вечора і до першої години ночі вони були зайняті в програмі шоу, — відповів балетмейстер.
Він підняв зайвий костюм, демонстративно розвернувся на місці й, поманивши всю трупу, зник за кулісами. — Можна спробувати… попросити всіх пасажирок приміряти костюм, — почав жарт Бред, — Але, боюсь, їхні чоловіки будуть проти. Джон безнадійно махнув рукою, мовляв, біс із ним, й попрямував до каюти. Потім різко зупинився, розвернувся й рушив назад. — Перепрошую, можете ще раз вийти на сцену? — звернувся він у порожнечу залу.
З-за куліс потягнулася низка довгоногих танцівниць. Деякі вже встигли зняти частину карнавального спорядження. — Ви нам дасте сьогодні спокійно працювати? — роздратовано звернувся балетмейстер до федералів.
— Дами! Всі вільні! А ви, шановний, залиштеся, — дивлячись на балетмейстера-мулата, хитро сказав Фішер.
— Дівчата, перевдягайтеся і продовжуйте тренування, — не приховуючи тривоги, промовив наставник.
Коли на сцені залишилися тільки агенти й переляканий молодий чоловік, Джон приніс стілець і жестом показав сідати.
— Ви все самі розкажете чи нам доведеться попросити вас приміряти костюм?
— А що відбувається? І чому ви дозволяєте собі розмовляти зі мною таким тоном? І що ви… поліцейські… взагалі тут робите?!
— Не поліцейські, а спеціальні агенти ФБР! Ми розслідуємо вбивство пана Біньоне. І наразі… ви головний підозрюваний. Що ви робили в його номері цієї ночі?
Балетмейстер від почутого роззявив рота, потім обхопив голову руками й якось обм`як. Він мовчав.
— Ви заарештовані до кінця круїзу. Бред, зачитай права… — Джон повернувся до напарника й підморгнув.
— Весь вчорашній вечір я був за кулісами головної сцени. Дівчата підтвердять мої слова, — зібравшись, спокійним тоном відповів підозрюваний. — Добре. Я вам вірю. Але поясніть ось це! — і Джон показав чоловікові фотографії з камери спостереження.
— Чому я повинен вам щось пояснювати? Я не знаю цю дівчину. В одному я впевнений на сто відсотків — ви витрачаєте і свій і мій час!
— Окей. Ви не заарештовані, але… мені доведеться ізолювати вас до кінця круїзу. Не переживайте. Якщо ви не винні, я особисто попрошу вибачення, — удавано співчутливим тоном сказав Джон.
— А як же шоу?! — здивовано запитав балетмейстер.
— Не хвилюйтеся. Я все поясню «вашим» дівчатам, а заодно дізнаюся, чи не відлучалися ви вчора ввечері, — єхидно відповів федерал.
Після цього Джон покликав капітана Стівенса й розпорядився відвести затриманого до суднового карцеру.
* * *
— Бред, що ти думаєш з приводу всієї цієї чортівні?
— Навіть якщо у цього підозрюваного немає алібі, то все одно пов`язати його з усіма епізодами буде важко. Він засвітився тільки раз. — Почекаємо прибуття криміналістів, нехай вони «відкатають» його пальчики.
— Погоджуюсь. Зроби запит даних на Біньоне. Цікаво, хто оплатив його відпочинок?..
— Окей! Стосовно мотивів… потрібно знайти зв`язок між «клієнтами». Дуже схоже на помсту якогось «супергероя» злодіям, — припустив агент Глобовські.
— Здається, ти правий. Пов`яжемо вбитих — простіше буде вийти на виконавця. Цей «танцівник», скоріш за все, просто опинився не в тому місці й не в той час. Але поговорити з ним про деталі все одно доведеться.
— Можна я буду допитувати дівчат? — попросив Бред.
— Без проблем. Спочатку разом допитаємо цих, а потім ти прихопиш костюм і допитаєш «ту», — сміючись, відповів Джон.
Допит нічого не дав — дівчата як змовилися. Усі стверджували, що балетмейстер був за кулісами цілий вечір. «Пред`явити» чоловікові можна було лише фотографії мулатки, яка мала схожу фігуру.
Тим часом прибув борт з експертами. Напарники провели криміналістів до номерів, у яких були скоєні вбивства, і ті негайно взялися до роботи. Федерали пішли у свою каюту, щоб зайнятися вивченням і розробкою версій. Лише вони почали друкувати отримані файли, як у двері постукали.
— Якщо це четвертий труп… то у них скоро не залишиться місця в морзі, — сказав Джон і підійшов до дверей.
Там стояв сам капітан Стівенс. Його погляд свідчив про те, що хороших новин чекати не варто.
— У нас надзвичайна ситуація… Знову люкс. Жінка замовила вечерю, а тепер не відчиняє. Ходімо?
В шикарному люксі, оздобленому слоновою кісткою й золотом, на величезному ліжку сиділа жінка середніх років. Голова її була відкинута назад, а з горла стирчала лійка. Такі зазвичай використовують господині на кухні. Лійка до країв була заповнена рідиною зі специфічним запахом.
— Солярка… — зі знанням справи повідомив Бред і підійшов до столика, на якому стояла порожня пляшка шампанського.
Одягнувши одноразові рукавички, він узяв пляшку в руки й, піднявши її вгору, уважно подивився на скло.
— Є відбитки! Принести солярку в пляшці шампанського… оригінально, — із захопленням констатував він.
— Ставлю двадцятку, що вона пов`язана з видобутком нафти, — посміхнувся капітану Джон.
— Не поспішайте… це пані Деґні Ґустафссон… судноплавна компанія «D.G.Logistics»… чули?
— Хто ж про них не чув… третина обсягів всієї перевізної нафти світу… ну і «плями» по всіх океанах планети. Через них я щороку перераховую по п`ятсот баксів в «Ґрінпіс», — поскаржився Джон.
— «Ґрінпіс»… — задумливо промовив Бред і підморгнув напарникові.
Тепер за так добре знайому федералам фотофіксацію взявся криміналіст: спецагенти домовилися, щоб експертизами тим часом зайнялися його колеги. Він зняв відбитки пальців і зайнявся пошуком речових доказів.
Зайшовши у свій імпровізований штаб, Джон наказовим тоном звелів напарникові відпочити. Так він часто робив сам, коли напруження від роботи досягало піку.
* * *
Джон не знав, скільки часу вони відпочивали. У двері номера постукали, і після ствердної відповіді на порозі з`явився один з експертів.
— А «ваш» вбивця все-таки наслідив! На жетонах ми знайшли відбитки пальців, які не належать вбитому. Але ідентифікувати їх поки що не вдалося...
— Друга новина ще цікавіша. В номері Хіггінса... відбитки колишнього афериста Філа Магвайра! Декілька років тому він звільнився із в`язниці, відсидівши серйозний строк.
— Оголошуй в розшук! Але спочатку з`ясуй, чи немає його в списку пасажирів, — Джон звернувся до напарника.
— І нарешті, останнє. — Криміналіст глянув на екран ноутбука й зачитав: — Прийшли результати експертизи щодо Хіггінса… в його крові були виявлені сліди якогось невідомого досі препарату, але для точного аналізу потрібен час. Причина смерті — асфіксія! — урочисто закінчив доповідь криміналіст.
Джон попросив капітана Стівенса перевірити, чи немає в списках пасажира на ім`я Філ Магвайр. Капітан був дещо здивований формулюванням питання, тому що Філ Магвайр — не пасажир, а офіціант верхньої палуби люксів. На прохання федералів офіціанта ізолювали, і він очікував на допит.
Раптом у двері каюти хтось постукав. Бред відчинив. На порозі стояла прибиральниця й англійською зі східним акцентом запитала, чи може вона замінити рушники. Бред глянув на Джона. Той заперечливо похитав головою. Бред попросив, щоб покоївка зайшла завтра, і збирався вже зачинити двері, як та, зробивши крок уперед, опинилася на порозі каюти. Тоді дівчина сказала, що в неї є дуже важлива інформація для спецагентів. Зайшовши всередину, вона дістала з кишені записку й передала Джону. Той, прочитавши, подякував. Покоївка зібрала рушники й вийшла.
— Ну що там? — впівголосу запитав Бред.
— Записка від оператора відеонагляду. Рівно в дванадцять він чекає нас на технічній палубі, поруч з входом в центр спостереження.
Коли Джон і Бред непомітно прокралися до вхідних дверей, до них підійшов оператор і пошепки сказав: «Я ризикую втратити роботу, але мовчати не можу. У мене немає можливості скинути запис на флешку — система закрита. Тому зможу показати вам тільки на моніторі».
Він пояснив федералам, що існує спеціальний ліфт, який з`єднує апартаменти містера Мошковіца й верхню палубу люксів. Мало хто знає, що в цьому ліфті встановлено камеру, але зображення з неї не виводиться на монітор, хоча запис відбувається. Оператор показав федералам два уривки, на яких власник компанії спускається в ліфті, виходить на палубу люксів, а за годину повертається назад. Перший епізод стався в ніч убивства містера Мацумото, а другий — наступної ночі.
— Оце так поворот… — видихнув Джон. — А звідки ви взагалі знаєте про вбивства?
— Марі, дівчина, яка передала вам записку… ми зустрічаємося... вона покоївка верхньої палуби і вона... випадково підслухала вашу розмову. Потім сюди прийшли ви в супроводі капітана... я все пов`язав і перевірив записи. Наскільки я розумію, капітан приховав від вас факт їхнього існування?
— Не впевнений, що капітан взагалі знає про цю камеру в ліфті містера Мошковіца… Тримайте всю інформацію в секреті. Дякую вам!
Тепер у агентів з`явилася ще одна підказка, однак назвати містера Мошковіца підозрюваним було зарано. Зважаючи на його становище, діяти потрібно було делікатно. Втомлені, вони повернулися у свою каюту.
— Сподіваюся, цієї ночі кількість живих пасажирів не зміниться, — пожартував Джон.
— Принаймні, на верхній палубі буде тихо… якщо охоронці не заснуть, — відповів Бред.
* * *
На четвертий день подорожі «Golden Horizon» пришвартувався до причалу порту Філіпсбург острова Святого Мартіна для поповнення припасів, а також для огляду нечисленних пам`яток острова туристами, охочими зійти на берег. Напарникам не судилося насолодитися красотами природи.
Після сніданку вони повернулися у свою каюту і, розклавши всю отриману інформацію на столі, взялися голосно обговорювати подробиці й озвучувати версії. З останніх даних випливало, що Артуро Біньоне також був запрошений на круїз уже знайомим агентам благодійним фондом, а відпочинок оплачено з офшорного рахунку.
— Колишнім аферистом займемося пізніше. А зараз я хочу переконатися в тому, що Мошковіц непричетний. Але те, що я пропоную... не зовсім законно. Ти зі мною? — сказав Джон і подивився у вічі напарникові.
— Якби це було вперше, я би зробив здивоване обличчя, — усміхнувшись, відповів Бред.
Джон зв`язався з капітаном Стівенсом і попросив того посприяти. За пів години у «штабі» задзвонив телефон — містер Мошковіц запросив агентів до свого пентхауса на вечерю, і Джон подякував за запрошення.
Напарники вирішили прогулятися коридором, а також поговорити з охоронцями. Ті повідомили, що ніхто, крім пасажирів верхньої палуби та обслуги, з ліфта не виходив. У якийсь момент Бред звернув увагу на офіціанта, який стояв біля дверей одного з люксів. Офіціант явно нервував.
— Що, не відкривають? — поцікавився Джон, підійшовши ближче.
— Не відкривають… — відповів офіціант. — Я вже п`ять хвилин чекаю. Обід стигне...
— Ви вільні. Я сам віднесу обід, — сказав Джон і показав жетон.
За кілька хвилин спецагенти разом із капітаном Стівенсом потрапили в номер пасажира, який замовив обід. На жаль, пасажир був мертвий. Убитим виявився знаменитий мандрівник-космополіт Генрі Данкен. Молодий красень у свої тридцять років об`їздив увесь світ. На планеті практично не залишилося місць, де б цей улюбленець долі — спадкоємець алмазної імперії батька — не полював на рідкісних тварин. За службовим обов`язками агент Фішер стикався зі справами про нелегальний обіг дорогоцінного каміння, тому прізвище Данкен було йому знайомим. Джон навіть трохи розчарувався, що тіло молодого чоловіка не нафаршували алмазами — бідолашний Генрі виглядав як перевернутий папуга: з його рота стирчало різнокольорове пір`я в обрамленні смужок, нарізаних зі шкіряної сумки.
— Ого! Крокодил... ему і ара! А що ж всередині...? — резонно поцікавився Бред.
— Скоро з`ясуємо… а версія про «Ґрінпіс» уже не здається такою недолугою… — замислено сказав напарник.
Криміналісти на прохання Джона взялися до роботи над останнім епізодом. За деякий час були отримані перші дані дактилоскопічної експертизи.На глянцевій поверхні шкіряних смужок виявили відбитки, ідентичні тим, що знайшли на жетонах і вібраторі.
* * *
Увечері напарники в супроводі капітана піднялися до пентхауса містера Мошковіца. Той люб`язно запропонував їм віскі і, сівши навпроти в м`яке крісло, поцікавився, що саме привело спецагентів ФБР до його апартаментів.
— Справа делікатна... я би дуже не хотів, щоб у вас склалося враження, що ми вас в чомусь підозрюємо… Але нам потрібно знати — ви були особисто знайомі з вбитими? — зважуючи кожне слово, звернувся Джон до судновласника.
— Ці люди доволі відомі, і можливо я з ними десь перетинався… а особисто я був знайомий лише з містером Мацумото — ми засновники одного міжнародного благодійного фонду.
— Розумію… тоді ще одне запитання — ви не залишали свій номер вночі? Перепрошую за прямоту… — Джон лише торкнувся губами скла, удаючи, що п`є, і поглянув на господаря.
— Пряме запитання потребує прямої відповіді, — посміхнувся бізнесмен. — Я одружений і ночами сплю зі своєю дружиною.
— Якщо ви закінчили «допит», пропоную пройти в їдальню, — посміхнувшись, сказав господар судна й піднявся з крісла.
Проходячи повз столик, на якому стояв келих містера Мошковіца, Джон майстерним рухом накинув на келих носову хустинку, схопив «здобич» й відправив у спеціально взятий «на справу» рюкзак Бреда.
Після вечері напарники повернулися у свою каюту. Джон викликав криміналіста й попросив «зняти пальчики» з келиха та негайно повідомити про результат перевірки.
— Тільки нікому ні слова. Цей келих опинився у мене «випадково», — усміхнувся Джон і передав незаконний доказ експерту.
* * *
— Так, давай по порядку. П`ять жертв: чотири американці і один японець. Всіх об`єднує зв`язок з криміналом або ж з великим бізнесом. Всіх запросили в круїз з благодійного фонду і заплатили за відпочинок з одного і того ж рахунку. Всі померли в результаті асфіксії. Всі нафаршировані. Це про жертв... Підозрювані: офіціант, трансвестит і, можливо, сам власник компанії. Я щось пропустив? — сказав Джон і подивився на напарника.
— Здається, ти помиляєшся... Мацумото ніхто не запрошував, наскільки я пам`ятаю...
— Тепер ти розумієш, чому саме тебе я рекомендував на це місце? — спецагент Фішер підморгнув спецагенту Глобовські.
— Стоп! Якщо він не був запрошений тим загадковим фондом... Пам`ятаєш, Мошковіц щось ляпнув про їхній спільний благодійний фонд? Можливо це сам Мацумото...
Джон не встиг закінчити фразу — на екрані ноутбука замиготіло нове вікно.
Це було термінове сповіщення каналами Інтерполу. У ньому йшлося про те, що четверо загиблих на судні підозрюються у відмиванні коштів через компанію «Ocean Adventure», а також у незаконних інвестиціях у фірму Адама Мошковіца. Усі фігуранти справи перебували в розробці міжнародних служб фінансової розвідки.
— Щось мені підказує, що Генрі теж опиниться в цій компанії. Потрібно негайно надіслати запит, — запропонував Джон і додав: — А от і зв`язок, про який ти казав! Значить, Мошковіц нам збрехав. Я так і думав.
— Ти сказав чотири американці… але ж вони американці тільки за паспортом… — мовив Бред, осяяний здогадом, і кинувся до комп`ютера.
Він надрукував карту світу і, озброївшись лінійкою з олівцем, взявся щось креслити на ній.
— Хіггінс родом із Сан-Франциско, Мацумото — з Токіо, Біньоне — з… звідки він родом?
— Здається, з Буенос-Айреса… зараз перевірю, — сказав Джон і вбив запит у Гугл. — Точно, Буенос-Айрес!
— Супер! Тепер мадам Ґустафссон… Норвегія… місто Тронгейм… — дивлячись на результат пошуку, додав Бред.
— А тепер... з`єднаємо... бачиш?! — запитав Бред, показуючи розкреслену карту.
— Чортівня якась… Зачекай, Генрі хіба не з Південної Африки? Щось не сходиться… — здивувався Джон.
— Все сходиться… Це його батько там народився, а Генрі — в Сіднеї! — сказав Бред, показуючи на монітор, і провів останню лінію на карті.
— Ритуальні вбивства сатаністів?!
Розмову агентів урвав стук у двері їхньої каюти. На порозі стояв експерт-криміналіст. Він зайшов і змовницьким тоном мовив: «Я знаю, хто вбивця!» — після чого додав, що відбитки пальців із келиха збіглися з тими, які залишили в усіх люксах із трупами.
— В люксі Хіггінса — на жетонах, у Мацумото — на вібраторі, у Біньйоне — на пакетику з кокаїном, який ви проґавили! Так-так! А в пакетику було не борошно! В люксі мадам Ґустафссон — на пляшці шампанського. І, нарешті, на крокодилячої шкірі! Ну-ну... І чиї ж відбитки на келиху? — єхидно закінчив криміналіст.
— Дякую, ви вільні… — сухо кинув Джон, уже не дивлячись на експерта. І пробурмотів собі під ніс: — Тепер треба залізобетонний ордер на обшук, щоб потім висунути звинувачення. Інакше його адвокати нас з потрохами з`їдять.
— Джон… а де штаб-квартира «Ocean Adventure»?
— В Маямі, звісно… але рідне місто Мошковіца… Сан-Франциско?! — зриваючись на крик, вихопив Джон. — За мною!
Прибігши до капітана Стівенса, федерали попросили негайно надати їм доступ до пентхауса судновласника.
— Ми підозрюємо, що він стане наступною жертвою!
— Ви при розумі? Я розмовляв із ним не так давно. Він збирався лягати спати. Я не буду телефонувати йому в такий час! Якщо хочете… телефонуйте самі, але я не раджу.
На дзвінок в апартаменти судновласника відповіла його дружина. Роздратованим голосом жінка повідомила, що чоловік спить поруч, і попросила більше не порушувати їхній спокій. Потім вона, як зазвичай, випила снодійне і, повернувшись на бік, майже одразу заснула.
Агенти вирішили дочекатися ранку.
* * *
Усю ніч лайнер на повному ходу наближався до наступної точки маршруту — острова Сент-Томас, одного з Американських Віргінських Островів. Після сніданку більшість пасажирів вирушили на берег. На них чекали барвисті краєвиди Карибського моря з оглядового майданчика Парадайз-Пойнт, поїздка канатною дорогою, а також захопливі екскурсії до морської обсерваторії та знаменитого замку Чорної Бороди.
Напарники твердо вирішили домогтися ордера на обшук апартаментів судновласника, а до того — виставити варту й нікого туди не підпускати. Та коли вони зв`язалися з капітаном Стівенсом, за його голосом одразу зрозуміли: цієї ночі сталося ще одне вбивство.
— Він вбитий? — роздратовано запитав Джон.
— Ні… що ви! На щастя, ніхто не вбитий. Але дружина містера Мошковіца… зателефонувала і повідомила, що він зник… тобто… коли вона прокинулася, його не було в ліжку. Він досі не з`явився, а його мобільний залишився в номері.
— Розумію… Зустрінемося в кімнаті відеонагляду. Я вам дещо покажу, — відповів Джон.
Коли оператор вивів на монітор відео з камери в особистому ліфті судновласника, капітан Стівенс, приголомшений побаченим, подивився на федералів.
— Я ж казав, що капітан не в курсі… Прокрутіть назад до вчорашнього вечора, — попросив Фішер, звертаючись до оператора.
— Ось! Дванадцята сорок п`ять! І назад він не повертався... Негайно охорону на верхню палубу! З корабля нікого не випускати! — наказав Джон і попрямував до виходу.
— Ви бачили тут щось незвичайне цієї ночі? — звернувся Джон до нічного охоронця, якого розбудили для допиту.
— Нічого незвичайного, — позіхаючи, відповів він.
— Дивіться… — Бред зробив крок упритул і демонстративно поклав долоню на кобуру. — Якщо з`ясується, що цієї ночі сталося вбивство, а ви покриваєте злочинця, містер Мошковіц, якого ви зустріли вночі в коридорі, вам не допоможе! Кажіть правду, чорт забирай! Що він вам сказав?!
— Він… він сказав, щоб я нікому нічого не доповідав. І наказав відвернутися… — збиваючись, видавив охоронець.
— Тобто ви не бачили, в який саме люкс зайшов містер Мошковіц?
— Бачив… ну, я не дивився, коли він входив… але коли двері зачинялися… я не стримався. Я покажу вам цей люкс!
Усі присутні попрямували до дверей, на які вказав охоронець.
— Хто пасажир цього люкса? — Джон звернувся до капітана Стівенса.
— Цей люкс… на прохання містера Мошковіца завжди порожній… — відповів капітан.
— Хтось, крім містера Мошковіца, входив в цей номер? Чи виходив із нього? — спецагент продовжував допит охоронця.
— Ні… Я змінився в вісім. До цього ніхто не входив і не виходив… — охоронець важко ковтнув і стишив голос: — Але коли містер Мошковіц відчинив двері… мені здалося… я чув всередині жіночий голос.
Джон кивком покликав другого охоронця, який заступив на зміну о восьмій ранку.
— А ви бачили когось, хто заходив чи виходив із нього? — запитав федерал і вказав рукою на двері люкса.
— Здається, ні, сер.
— Що означає ваше «здається»?
— Ну… вранці більшість пасажирів виходять із люксів. З цього, здається, ніхто не виходив. Але сторонніх в коридорі точно не було.
— Зрозуміло. Ви вільні, — відрізав Джон і почав стукати у двері.
— Ми мали не дрихати, а стежити за ліфтом... — Джон цокнув язиком, похитав головою і звів на Бреда важкий погляд, у якому чітко читалося: чому ж ти не підказав? — Бовдури...
Двері ніхто не відчинив, і, скориставшись ключем капітана, агенти зайшли всередину. Їм укотре довелося спостерігати страшну картину вбивства — жертвою став сам судновласник. Містер Мошковіц сидів на ліжку повністю голий. Його очі були розплющені, а з рота стирчали якісь креслення, акуратно перев`язані червоною краваткою-метеликом в обрамленні зелених банкнот. Біля ніг трупа лежала флешка, а у хвилях простирадла «плив» невеликий катерок білого кольору з червоною зіркою на борту.
— Все-таки він домалював зірку… — загадково промовив Бред.
* * *
Після закінчення круїзу Інна Львівна Кононенко, пройшовши паспортний контроль, озирнулася, щоб востаннє поглянути на білосніжний лайнер із золотою смугою на борту. Вона дістала з кишені візитку, на якій було написано ім`я спецагента Фішера, усміхнулася, зім`яла її й викинула до урни. Вийшовши з будівлі морського порту, Інна спіймала таксі й назвала водієві адресу цвинтаря, де був похований її батько. Увечері на неї чекав переліт через океан до Цюриха, а ще за п`ять годин вона мала бути вдома — у Києві.
* * *
— Інна Львівна, як ви відпочили? — запитав керівник відділу розробок, ідучи назустріч директорці фірми.
— Відмінно відпочила! Дякую! Давайте одразу до справи. Які успіхи з препаратом для ізраїльтян?
— Препарат пройшов випробування на тваринах. Стовідсоткове пригнічення волі за повної свідомості. Це успіх! Все готово до останньої стадії. Залишилося тільки визначитися з назвою, — перейшовши на офіційний тон, доповів підлеглий.
— Дуже добре! Впевнена, наступна стадія буде успішною, — з ледь помітною усмішкою мовила директорка.
— Щодо назви… нехай буде «Червона Зірка». До роботи! — наказала вона й попрямувала до свого кабінету.
За шість років до цього
Інна Львівна, як завжди, затрималася в офісі своєї фармацевтичної фірми. Сьогодні вона мала ще раз переглянути ключові умови договору про розробку нового препарату для однієї з найкращих секретних служб у світі. Угода обіцяла чималі інвестиції у її й без того прибутковий бізнес, проте на такий високий рівень співпраці «Лікофарм» виходила вперше.
Щоб ніхто й ніщо не відволікало бізнесвумен від роботи, вона перевела телефон у беззвучний режим. Однак, коли апарат, вібруючи на столі, висвітив на екрані слово «Прохідна», вчена відірвалася від паперів і відповіла на дзвінок. Виявилося, що прибув кур`єр міжнародної служби доставки. Він наполягав, що не може залишити пакунок охороні, адже в супровідних документах чітко вказано: передати особисто в руки Інні Львівні Кононенко.
Директорка попросила зачекати, заховала всі документи до сейфа й спустилася на прохідну.
Молодий кур`єр, який нудьгував біля стійки охорони, дуже здивувався, коли до нього підійшла жінка років тридцяти. Він не очікував, що директорка такої поважної фірми може мати вигляд топмоделі. Інна Львівна усміхнулася, розписалася у відомості й забрала жовто-червоний пакунок. Піднімаючись у ліфті, вона подивилася на адресу відправника, і її серце забилося швидше.
«Чому батько не зателефонував?» — подумала вона.
Зайшовши до кабінету, Інна різким рухом розкрила пакунок і висипала його вміст на стіл. Перед нею лежали флешка й невеликий кораблик білого кольору з червоною зіркою на борту. Жінка зазирнула в конверт із надією знайти записку чи лист від батька, але той був порожній. Та коли вона відкрила вміст флешки, кількість тек на моніторі її просто спантеличила. Усі, крім однієї, були англійською мовою. Відкривши теку під назвою «Доньці», вона знайшла всередині текстовий файл і натиснула на нього двічі.
Через десять хвилин Інну неможливо було впізнати… Вона ридала, стискаючи в долоні іграшковий кораблик, потім звелася, підійшла до вікна й, відчинивши його, вдихнула морозне повітря передмістя столиці. На столі мерехтів дисплей комп`ютера, де висвічувалися рядки листа.
«Мила моя дівчинко!
Коли ти отримаєш цей лист, мене вже не буде серед живих. Я не казав тобі… Не хотів засмучувати. Страшна хвороба з`їдає мене зсередини. Я знаю, що залишилося мені зовсім небагато, але сил терпіти цей біль більше немає. Тому я вирішив піти сам.
Прошу, не засуджуй мене. Я знаю, що припустився в житті багатьох помилок… Я залишив тебе саму… Розумію, що жодна фінансова допомога не може замінити рідну людину поруч… але ти впоралася! Ти побудувала успішний бізнес! Ти сильна донька слабкого батька…
Я йду зі спокійною душею.
Я уже про все потурбувався. Якщо з будь-яких причин не вийде приїхати на похорон… нічого страшного. Приїдеш, коли зможеш. Усі контакти й дані я зазначив в інструкції.
Ділюся з тобою найдорожчим, що в мене залишилося — моєю працею за останні п’ятнадцять років. Я не кажу про роботу бухгалтером у фірмі «Ocean Adventure», я маю на увазі моїх «дітей» — мої кораблі. Мої лайнери, над якими я працював днями й ночами, продумуючи все до найменшої дрібнички. Усі ці роки я не вимагав від містера Мошковіца нічого. Він сплачував справно гарну зарплатню, а я виконував свої бухгалтерські обов`язки на відмінно. Однак, коли я закінчив проєкт «Red Star»… я насмілився попросити містера Мошковіца назвати цим ім`ям моє дітище. Але він відмовив… І мені стало прикро… Усі розробки, які я просто дарував його фірмі і на основі яких будувалися найсучасніші лайнери… я не просив натомість нічого… Але «Red Star» повинна була вийти в океан саме під цим ім`ям. У пам`ять про моє дитинство. У пам`ять про мою мрію… Він сказав, що «комуністичні символи відлякуватимуть потенційних клієнтів», і назвав лайнер «Golden Horizon». Я його, звісно, розумію. Для нього важливі прибутки, гроші, гроші, гроші… щоб він вдавився цими доларами… а прохання старого, який помирає й поклав своє здоров`я, конструюючи лайнери та прикриваючи його схеми з відмивання кримінальних грошей… це прохання для нього нічого не варте…
Так от. У твоїх руках бомба, яка може потопити всю його імперію! І не тільки його. Там замішаний кримінал з усіх континентів. Прошу тебе, зв`яжися з пресою й опублікуй усе, що я тобі надіслав. Якщо потрібні будуть кошти… я припас на цей випадок офшорний рахунок одного благодійного фонду, дані якого зазначив в інструкції. Але пам`ятай: це брудні гроші, не витрачай їх на себе!
Пробач…
Твій батько-невдаха».
© alexo 2021