Циганка Осінь
Циганка Осінь в сукні з тороками
Пасьянси розкладає на траву.
Гасає вітер дикими стежками,
Тасує вихором колоду листяну.
Вже не скрипить заїжджена кибитка,
Висить підкова на однім цвяху.
Зробила пристань Осінь-ворожбитка,
Осіла курява на стомленім шляху.
У неї очі чорні, як вуглини,
Вбрання пропахло димом кочовим.
І шепче заклинання щохвилини,
Віщує зміни знаком потайним.
Поворожи мені, стара циганко!
Ти ж відаєш всю мудрість вікову.
Перед тобою я — слухняна бранка,
Що скажеш — все смиренно я прийму!
Благаю! Напророч краплинку щастя,
Та помислів безгрішних чистоту,
Гармонії натхнення — без пристрастя
І нескінченну віру в доброту!
Ворожить Осінь, карти розкладає,
Дубові трефи, кленів винна масть.
З берізок бубни на льоту хапає,
А знак мені ніякий не подасть!
І ліс осінній шепче засторогу,
Терзають душу сумнівів рої.
І опадають листям на дорогу
Всі сподівання й задуми мої!
По лісі я з надією блукала,
І вітер мої скроні обдував.
Циганка врешті знак мені послала —
Кленовий туз в мою долоню впав!
На нім прожилки, наче знаки долі,
Прожитого й майбутнього життя.
І радощі земні, і щемні болі,
І віра та надія в майбуття!
Вже вечір поглядає сонним оком,
Туманом сизим все заволокло.
Я ледь прийшла до тями крок за кроком,
Циганки ж ніби зовсім не було!
І ген далеко на шляху пустому
Кибитка застогнала, мов жива.
Бо гонить її в безвість невідому
Одвічно-дика доля кочова.
Додому йду, навпомацки-поволі,
І вслід мені гугукає сова.
В руках тримаю туз моєї долі,
А серце прагне вірити в дива.
Та в душу закрадається сумління:
Омана це була, а може й ні?
Все ж вірю, що було це ворожіння,
Бо ці вірші б не виникли самі!
Ніжин, 31.10.2026
